Пам'ять людська! Через велетенський швидкоплин десятиліть прориваються до тебе спогади - миттєвості найстрашнішої, найжорстокішої в історії нашого народу війни. Війни не на життя, а на смерть, війни в якій фашизм ніс Україні довічне рабство або повне знищення нації.

        22 червня 1941 року гітлерівські війська віроломно вторглися на територію СРСР, порушивши Договір про ненапад. Сто дев'яносто дивізій Німеччини та її союзників розгорнули бойові дії вздовж західного кордону колишнього Радянського Союзу - від Баренцевого до Чорного моря. О четвертій годині ранку німецька авіація скидала бомби на Київ та інші міста України. Наші війська чинили героїчний опір. Мужньо тримали оборону захисники Брестської фортеці, Києва, Одеси, Севастополя, Ленінграда, Москви та інших міст, воїни військових округів.

Страшне слово „війна" увірвалося в життя людей. Затамувавши подих, слухали вони урядове повідомлення про напад фашистської Німеччини. Важко передати, якою трагедією для них був перший день війни. Усіх охопило пронизливо-щемливе почуття тривоги за свою Вітчизну, за життя рідних і близьких, над якими нависла смертельна небезпека. Але і в ті червневі дні всі вірили, що ворог буде розбитий, а перемога буде за нами.

Історію найкривавішої в історії людства війни зафіксовано у наукових працях, архівних і музейних документах, фотографіях, плакатах воєнного і повоєнного часів, у спогадах учасників, а також відтворено у художніх, літературних творах, кінострічках. На честь героїв споруджено пам'ятники та обеліски.

Сьогодні вже мало залишилося у живих тих, хто зі зброєю у руках захищав тоді нашу країну. З кожним роком їх невблаганно стає все менше і менше. Та всі, хто здобував Перемогу, навічно залишаться у вдячній пам'яті нащадків, а спомин про них передаватиметься з покоління в покоління.

Ми пам’ятаємо. Ми сумуємо. Але чи є надія уникнути повторення подібного віроломства і насильства по відношенню до нас і наших дітей?

Вона є. Залишивши образи, ми навчилися прощати. Ми вміли прощати завжди. Прощати і не ображатися на людство за те, що воно допустило подібний хід розвитку подій. Ми навчилися любити. Любити тих, хто дорогий нам, хто поруч з нами. Любити життя, а не смерть, ненависть і агресію. Тому ми виграли тоді. Тому перемагаємо зараз. І не дай нам Бог забути про це!